Минають роки, відлітають у вічність. Минуло багато років відколи замовкли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов на нашу землю мир довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Все далі відходять грізні і важкі роки другої світової війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував своєї крові свого життя.
У лютому 2016 року Рівненщина відзначатиме річницю від Дня визволення від німецько-фашистських загарбників.
Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією, яка проводилася лівим крилом 1-го Українського фронту, війська правого крила цього фронту мали розпочати Рівненсько-Луцьку наступальну операцію з метою розгрому фашистських дивізій, що входили до складу 4-ї танкової армії, і визволення району Рівне—Луцьк—Шепетівка.
За даними наземної і повітряної розвідки Військова рада фронту визначила найслабше місце противника. Це була заболочена лісова ділянка західніше Сарн, де гітлерівці не мали суцільних рубежів оборони. Та й рівненське угруповання ворог не міг поповнювати свіжими силами, оскільки його війська були задіяні в боях під Корсунь-Шевченківським. Тому командуючий фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін прийняв рішення завдати головного удару з району західніше Сарн у напрямку на Рівне і Луцьк силами 13-ї армії (командуючий — генерал-лейтенант М. П. Пухов). Ця армія мала у своєму складі 76-й, 77-й і 24-й стрілецькі, 1-й і 6-й кавалерійські корпуси — загалом 8 стрілецьких і 6 кавалерійських дивізій. Роль основної ударної сили у смузі наступу армії покладалася на 1-й і 6-й кавалерійські корпуси, які вводилися у бій з району Сарн для обхідного маневру на Луцьк і Рівне. 24-й і 76-й стрілецькі корпуси, розташовані на лівому фланзі 13-ї армії, у взаємодії з кавалерійськими корпусами мали вести фронтальний наступ з району Тучина і Гощі в обхід Рівного з півдня і південного заходу, а потім визволити місто. Перед правофланговими з'єднаннями 60-ї армії (командуючий — генерал-лейтенант І. Д. Черняховський), що завдавали допоміжного удару силами 18-го, 23-го, 15-го, 30-го стрілецьких, 4-го і 25-го танкових корпусів, стояло завдання оволодіти важливим вузлом залізничних і шосейних шляхів — Шепетівкою і зайняти рубіж Острог—Славута—Шепетівка. Дощі й бездоріжжя зробили цю місцевість майже непрохідною, і німецьке командування вважало, що радянські війська не зможуть тут наступати.
На напрямку дій 13-ї і 60-ї армій у смузі завглибшки близько 400 км оборонялися німецькі 13-й і 59-й армійські і 48-й танковий корпуси, що входили до складу 4-ї танкової армії. З'єднання і частини противника налічували 60 тис. солдатів і офіцерів, 900 гармат і мінометів, 70 танків і штурмових гармат. Крім того, тут розмістилося п'ять поліцейських і охоронних піхотних груп. Із 16 фашистських дивізій у першому ешелоні діяло вісім, у резерві були три (дві піхотні й одна танкова); п'ять угорських піхотних дивізій дислокувалися у Століні, Ковелі, Луцьку, Дубно, Кременці. Найсильніше угруповання противник мав перед лівим флангом 60-ї армії; тут на ділянці від Шепетівки до Любара оборонялося 7 дивізій, у тому числі три танкові. Міцне угруповання діяло на фронті Степань—Шепетівка (5 дивізій). Перед правим флангом 13-ї армії на ділянці від Століна до Степані розташувалися 3 дивізії. Загальне командування фашистськими військами здійснював генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, а 4-ю танковою армією — генерал Е. Раус. Співвідношення сил у смузі дій 13-ї і 60-ї армій було таким:
| Сили і засоби | Радянські війська | Німецькі війська |
|---|---|---|
| Особовий склад, тис. чол. | 174 | 190 |
| Гармати і міномети, одиниць | 3470 | 2120 |
| Танки і САУ, одиниць | 141 | 220 |
Некомплект у дивізіях в артилерії і танках становив 20 %. Командування фронту планувало з району Сарн одночасно завдати нищівних ударів у фланг і тил луцько-рівненському угрупованню противника, щоб скувати його й позбавити свободи маневру.
Слід зазначити, що в той час на території Рівненської, Волинської і Кам'янець-Подільської областей зосереджувалося до 30 загонів і з'єднань радянських партизанів, зокрема під командувавнням В. А. Бегми, С. А. Ковпака, О. Ф. Федорова, І. Ф. Федорова, М. І. Наумова, Д. М. Медведева, О. М. Сабурова та ін.
Тож фронтовий і армійські штаби узгоджували плани наступу своїх військ з Українським штабом партизанського руху (УШПР). Формуванням народних месників ставилося завдання чинити диверсії на комунікаціях ворога, нападати на його гарнізони, влаштовувати засідки, паралізувати рух транспорту на шляхах Кременець—Острог, Кременець—Дубно, Дубно—Рівне, Ямпіль—Шепетівка, посилити удари по рівненському угрупованню з півдня. Під час підготовки до операції війська вправлялися у діях в заболоченій лісовій місцевості, а також у доланні з ходу водних перешкод, оскільки їм потрібно було переправлятися через Горинь, Ікву, Стир та інші річки. Своїм досвідом у цьому з молодими бійцями ділилися бувалі воїни 13-ї армії, яка однією з перших форсувала Дніпро й Десну.
27 січня після артпідготовки розпочалася операція. Передоднем 1-й і 6-й кавалерійські корпуси, якими командували генерал-лейтенанти В. К. Баранов і С. В. Соколов, залишили місце свого розташування і до ранку зайняли позиції для виходу до р. Стир. Уранці 27 січня частини 76-го стрілецького корпусу (командир — генерал-лейтенант М. І. Глухов) прорвали оборону противника й, долаючи його опір, пробилися вперед на 5-7 км. 24-й стрілецький корпус (командир — генерал-лейтенант М. І. Кирюхін), форсувавши Горинь, просунувся на 4-6 км. Його 287-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Й. М. Панкратова першого ж дня наступу зайняла м. Острог. Війська 60-ї армії силами 23-го і 18-го стрілецьких корпусів на чолі з генерал-майорами М. О. Чуваковим і І. М. Афоніним на правому фланзі висунулися на рубіж Горині й підійшли з півночі і сходу до Шепетівки. Частини 226-ї стрілецької дивізії (командир — полковник В. Я. Петренко) визволили Славуту і врятували від знищення 469 поранених радянських бійців і офіцерів, які поневірялися у ворожому «грослазареті». Гітлерівці спішно посилювали оборону міст, шляхів сполучення, переправ. Щоб не допустити прориву радянських військ на захід і південь, вони підтягували додаткові сили: до Століна — моторизовану дивізію СС «Фельдхернхалле», до Маневичів — резервні формування (угорські частини) з Ковеля і Рівного, до Шепетівки — 7-у танкову і до Ямполя — 21-у угорську дивізії.
Перед радянським командуванням постала дилема: або продовжувати наступ кавалерійськими корпусами на захід, що при відкритих флангах було ризикованим, або вдарити ними з півночі по ворогові, який обороняв Луцьк і Рівне. Розваживши, командуючий фронтом зупинився на другому варіанті дій, оскільки це могло дати важливий оперативний результат. Уранці 28 січня командуючий 13-ю армією М. П. Пухов наказав 6-му кавалерійському корпусові різко повернути на Клевань і вийти в тил рівненському угрупованню противника, а 1-му корпусові наступати на південь уздовж східного берега Стиру, і до кінця дня 31 січня оволодіти Луцьком. На місце корпусів у район Рафалівки, Чорторийська мала непомітно для противника висунутись 143-я стрілецька дивізія 77-го стрілецького корпусу, а пізніше на рубіж Чорторийськ, Колки — 181-а стрілецька дивізія, передана цьому корпусові з 76-го стрілецького корпусу. Маневр було здійснено дуже вдало. Гітлерівське командування не мало відомостей про чисельність і наміри радянських військ на цьому напрямку. Пересування колон у лісах воно сприймало як рейди партизанів. Розвідувальний літак, висланий для перевірки даних, збили зенітники.
28 січня 1-й і 6-й кавалерійські корпуси, долаючи шалений опір противника, переправилися на західний берег р. Стир і знову потрапили під вогонь піхоти й танків. Зав'язалися жорстокі бої. Захищаючи захоплені плацдарми, радянські воїни виявляли масовий героїзм. Серед багатьох інших уславився 1-й ескадрон 115-го кавалерійського полку 8-ї кавалерійської дивізії, що діяв у районі Чорторийська. Він налічував 30 чоловік, був посилений взводом протитанкових рушниць і двома протитанковими гарматами. У ході шести запеклих контратак противника ескадрон підбив п'ять із 12 фашистських танків і одну із 3 штурмових гармат. Коли закінчилися набої, воїни пустили в хід гранати. Втративши ще чотири танки, гітлерівці відступили. В цьому бою гвардії старший сержант Н. Хакімов і гвардії рядовий В. Єршов здійснили безсмертний подвиг. Обв'язавшись гранатами, вони кинулися під гусениці танків і підірвали їх. Ескадрон утримав плацдарм. Н. Хакімову і В. Єршову посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Вранці 29 січня 1-й і 6-й кавалерійські корпуси згідно з наказом командарма М. П. Пухова повернули на південь, завдаючи дошкульних ударів по фашистському угрупованню в районі Луцька і Рівного. Місцевість, в якій доводилося діяти кавалерійському корпусові, була знайома комкорові В. К. Баранову. Адже він брав участь у поході РСЧА в Західну Україну у вересні 1939 р., а потім його частини дислокувалися у Рівному, Жовкві, Львові. Перед війною в цих місцях проводилися тактичні навчання, заняття з бойової підготовки, марші. Шлях наступу кавалеристів був надзвичайно важким. Транспорт загрузав у багні й вони нерідко брели пішки по пояс у болоті чи крижаній воді, несучи на собі кулемети, міномети, боєприпаси. Підтримували їх льотчики, скидаючи зброю і продовольство. Своєчасно отримавши допомогу в тилу ворога, кавалеристи розгромили піхотний полк СС «Львів», бойову групу СС полковника Брюссінга та інші військові частини. Весь цей час командуючий фронтом підтримував зв'язок з генералами М. П. Пуховим і І. Д. Черняховським, активно впливаючи на хід операції, до розробки якої він доклав чимало сил.
Долаючи неймовірні труднощі походу й опір гітлерівців, частини 1-го кавалерійського корпусу невдовзі вийшли в район Ківерців, а 6-го кавалерійського корпусу оволоділи Клеванню і перерізали шосейні й залізничні шляхи, які зв'язували Рівне з Луцьком і Ковелем. Таким чином, було розчленовано війська противника, що діяли в районі Луцька і Рівного. Над тилами луцько-рівненського угруповання нависла загроза оточення. Щоб врятувати становище, гітлерівське командування кинуло чи не всі наявні поліцейські, есесівські й тилові формування на зміцнення оборони Луцька, Рівного, Здолбунова, Шепетівки та ін. міст. До Луцька, наприклад, з метою посилення 19-ї піхотної дивізії угорців і німецького гарнізону прибув 118-й дивізіон штурмових гармат. Намагаючись перешкодити маневрові радянських військ, із Рівного було виведено в район Цумані два полки (кавалерійський і охоронний), а також поліцейську команду із завданням прикрити Рівне з північного заходу. Однак ці німецькі частини не знали сил радянських військ, що вийшли в район Клевані, тому не вжили запобіжних заходів. Розвідка 6-го кавалерійського корпусу виявила їх передислокацію. Було влаштовано засідку, а потім у бій вступили кавалеристи в кінному строю і повністю розгромили обидва полки.
З наближенням фронту до Рівного серед гітлерівців зчинилася паніка. Квапливо евакуйовувалися відділи рейхскомісаріату, представники різних фірм і контор. Похоронним дзвоном пролунали для окупантів організовані партизаном М. М. Шевчуком і його товаришами вибухи в будинку ортскомендатури, офіцерському ресторані, на вокзалі. 2 лютого 1944 р. у місто з боями вступили частини 6-ї, 112-ї стрілецьких, 121-ї гвардійської стрілецької і 8-ї гвардійської кавалерійської дивізій. У складі останньої мужньо бився з ворогом ескадрон тувинських добровольців. Велику допомогу воїнам надавали місцеві партизани й підпільники. У боях за Рівне виявили чудеса мужності й хоробрості командир артилерійської батареї 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії П. Г. Гончаров, який загинув смертю героя, командир 112-ї стрілецької дивізії генерал-майор О. В. Гладков, командир 121-ї гвардійської дивізії генерал-майор А. Д. Червоній, командир Тувинського ескадрону капітан Кечел-Оол та багато ін. У цих боях гітлерівці втратили лише вбитими понад 6000 солдатів і офіцерів.
З лютого 1944 р. під час визволення Здолбунова відзначилися солдати й офіцери 149-ї стрілецької (командир — полковник А. А. Орлов) і 8-ї кавалерійської (командир — генерал-майор П. О. Хрустальов) дивізій 24-го стрілецького, а також 6-го гвардійського кавалерійського корпусів 13-ї армії. Разом з червоноармійцями у місто вступили партизанські з'єднання В. А. Бегми та І. Ф. Федорова.
1 лютого 1944 р. 1-й кавалерійський корпус і 7-а кавалерійська дивізія (командир — генерал-майор В. Д. Васильєв) вели запеклі бої на околицях Луцька. Під вечір по розташованих у місті ворожих частинах ударили артилеристи 121-ї стрілецької дивізії. Радянські війська наступали на Луцьк з різних боків. Кавалеристи 4-го і 7-го полків майже одночасно оволоділи північно-східною і східною околицями міста. Зав'язалися жорстокі вуличні бої. 2 лютого завдяки сміливим атакам частин 1-го кавалерійського корпусу при підтримці 121-ї стрілецької дивізії було визволено чи не весь Луцьк. Лише за одну ніч гвардійці знищили й захопили в полон 1600 гітлерівських солдатів і офіцерів, 49 гармат і мінометів, 22 танки, 24 склади з військовим майном, боєприпасами і продуктами.
У ніч на 5 лютого радянські війська під вогнем фашистів форсували Стир, а вранці, прорвавши оборону противника на околиці м. Гнідави, вибили його з міста. Тим часом боротьба за Луцьк тривала. Тут гітлерівці намагалися повернути втрачені позиції і, вдаючись до контратак, відкинути радянські війська за Стир. У бою за с. Милуші капітан П. М. Тарасов з гвардійського стрілецького полку повторив подвиг Олександра Матросова. Йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а на місці бою встановлено пам'ятник. Біля села Шепеля гвардієць-артилерист С. Д. Єфимов зі своїми п'ятьма товаришами відбив атаку двадцяти німецьких танків, а коли закінчилися боєприпаси, забрався в підбиту «пантеру» і з неї розстрілював ворога. С. Д. Єфимов отримав звання Героя Радянського Союзу. Високих нагород за подвиги під час визволення Луцька удостоїлися кавалеристи — старший лейтенант Пушко, старші сержанти Мойсеєнко і Сушкін, рядові Павленко, Аскаров та багато ін.
Жорстокі бої точилися за Дубно. 3 лютого частини 13-ї гвардійської (командир — генерал-майор П. І. Зубов), 8-ї кавалерійської і 149-ї стрілецької дивізій вийшли на рубіж р. Ікви, щоб форсувати її на півночі й на півдні від Дубно. Ворог чинив опір, вдаючись до контратак. Лише за один день 5 лютого частини 6-го гвардійського кавалерійського корпусу під командуванням генерал-лейтенанта С. В. Соколова знищили в районі Дубно понад 2000 гітлерівців, 20 танків, захопили в полон 860 ворожих солдатів і офіцерів. Зважаючи на те, що фашисти кинули у бій нові сили, командуючий 13-ю армією віддав наказ військам утриматися від штурму Дубно й, здійснивши перегрупування, посилити корпуси танками. Вранці 9 лютого 6-й гвардійський кавалерійський корпус відновив наступ. 12 лютого радянські війська оволоділи с. Панталія і, переправившись через Ікву на північ від Дубно, закріпилися на західному березі. Того ж дня 29-й кавалерійський полк під командуванням В. Ф. Сімбховського захопив два квартали міста. Танкісти визволили передмістя Сурмичі. Завдання, поставлене 13-й армії по розгрому рівненсько-луцького угруповання ворога було виконано. Командування фронту вирішило припинити атаки на Дубно й закріпитися на досягнутому рубежі.
60-а армія наступала на південно-західному напрямку до залізниці Бердичів—Шепетівка. 7 січня ворог підтягнув сюди великі резерви. Командарм прийняв рішення про перехід військ правого флангу до оборони, а з'єднанням під командуванням генерал-майорів Г. О. Лазька та І. І. Людникова наказав продовжувати наступ. У другій половині дня 15 січня гітлерівці завдали контрударів по 15-му й 30-му стрілецьких корпусах. Розгорілися кровопролитні бої. Фашисти вклинилися в бойові порядки радянських з'єднань. Після короткої дискусії на командному пункті командарм І. Д. Черняховський вирішив активізувати бойові дії з'єднань І. І. Людникова і П. П. Полубоярова. Завдяки правильно обраному напрямкові удару противника було зупинено на всьому фронті й 60-а армія відновила втрачені рубежі. Але в цих тривалих і напружених боях вона зазнала відчутних втрат. Так, у 4-му гвардійському танковому корпусі (командир — генерал-майор танкових військ П. П. Полубояров) залишилося до 50 танків і самохідних артилерійських установок. Незважаючи на це, 60-а армія силами 18-го гвардійського стрілецького корпусу на чолі з генерал-майором І. М. Афоніним знову перейшла у наступ і визволила Шепетівку. Однак під ударами переважаючих сил противника радянські частини змушені були залишити місто.
Ретельно проаналізувавши ситуацію і причини невдач, командарм дійшов висновку, що 18-й гвардійський стрілецький корпус не використав ніч для закріплення успіху, в бойових порядках частин на танконебезпечних напрямках не вистачало протитанкових гармат, були відсутні мінні поля, а розвідка своєчасно не встановила, що ворог готує контратаку. Ці та інші прорахунки армія врахувала під час подальших бойових дій. Невдовзі 18-й, 23-й стрілецькі і 4-й гвардійський танковий корпуси перейшли у вирішальний наступ. 11 лютого 1944 р. вони, зламавши опір ворога, знову оволоділи Шепетівкою. Першими прорвалися до міста танкісти гвардії старшого лейтенанта Б. К. Кошечкіна з 13-ї гвардійської танкової бригади (командир — полковник Л. І. Бауков). Гітлерівці намагалися будь-що утримати залізничний вузол — важливий опорний пункт у системі оборони. Однак радянські танкісти й піхотинці, здійснивши обхідний маневр, відрізали їм шлях до відступу. В ході боїв було розгромлено значні сили противника, захоплено 67 гармат, 87 мінометів, 140 кулеметів, великі склади з військовим спорядженням та ін. трофеї. 60-а армія виконала поставлене перед нею завдання.
У Рівненсько-Луцькій операції ворог втратив до 20 тис. солдатів і офіцерів убитими й пораненими, було захоплено в полон 1830 чоловік. Радянські війська знищили 87 танків і штурмових гармат, 206 гармат і мінометів, 315 кулеметів, 800 автомашин, багато іншої військової техніки. Крім того, війська 13-ї армії захопили 198 гармат і мінометів, 260 кулеметів, 300 автомашин, 76 складів з озброєнням, боєприпасами, продовольством тощо. В ході Рівненсько-Луцької операції війська завдали нищівної поразки 4-й танковій армії противника і майже повністю визволили Рівненську область, Луцьк, Здолбунів, Шепетівку. Вийшовши на рубіж Луцьк—Млинів—Ізяслав, вони глибоко обхопили формування групи армій «Південь», що давало змогу завдавати ворогові ударів на інших важливих напрямках.
При проведенні Рівненсько-Луцької операції радянське командування застосувало глибокий обхід флангу угруповання противника в поєднанні з сильним ударом з фронту. Кавалерійські з'єднання, діючи з району Сарн і просуваючись за несприятливих природних умов, успішно виконали поставлене перед ними завдання. Раптово виходячи у фланг і тил ворожих військ, вони забезпечили швидкий їх розгром. Велику допомогу частинам РСЧА надавали партизанські загони й з'єднання, що діяли в південних районах Полісся. Організація наступу і оборони військ 13-ї і 60-ї армій 1-го Українського фронту зробила свій внесок у розвиток воєнного мистецтва. Разом з тим бої на території Волині показали, що навіть перевага в живій силі й техніці не гарантує успіху. Непродумані рішення призводять до ускладнень. У боях на території Рівненщини загинуло 14 тис. червоноармійців і близько 300 партизанів і підпільників.
Рівненсько-Луцька операція, на жаль, виявилася останньою для командуючого військами 1-го Українського фронту генерала армії М. Ф. Ватутіна. Наприкінці лютого 1944 р. він був тяжко поранений й помер 15 квітня того ж року. Похований у Києві, де йому споруджено пам'ятник.
